Українська аграрна конфедерація про перспективи аграрної галузі

Сільське господарство є для України стратегічним видом діяльності і сьогодні, з огляду на глобальні процеси подорожчання продовольства, аграрний бізнес стає надзвичайно привабливим. Через підвищення рівня життя і споживання продовольства у країнах Індо-Китаю, стрімкий розвиток біопаливної промисловості, кліматичні зміни тощо, світове виробництво продовольчої продукції не встигає за її споживанням.

Це призвело до нестачі продовольства у світі і до так званої продовольчої інфляції. У минулому році світові ціни на продовольство зросли на 40%, а на окремі види ціни сільськогосподарської продукції - збільшились у рази. Тим самим створюються вагомі переваги для тих країн, які можуть бути потужними експортерами аграрної продукції, і саме Україна є серед цих країн. Україна може і повинна збільшити обсяги виробництва продукції сільського господарства, насамперед зерна, що може зробити українського селянина насправді заможною людиною.

Існує ціла низка питань, що потребують вирішення, у тому числі ті, що стосуються земельної реформи, покращення інвестиційної і фінансової привабливості АПК, систем контролю безпеки аграрної продукції. Проте головне - зважена державна політика, спрямована не на стагнацію, а на розвиток сільськогосподарського сектора.

На жаль, частіше ми стикаємось з рішеннями, які є не прогнозованими і далеко не оптимальними.

Сергій Стоянов, генеральний директор Української аграрної конфедерації (УАК), у інтерв'ю зазначає:

„Наприклад, виробництво зернових у 2007/2008 маркетинговому році склало 29,3 мільйонів тонн, у тому числі - 13,8 млн. тонн пшениці. По завершенні збирання врожаю баланси зернових показували, що, з урахуванням перехідних залишків зерна, на експорт може бути без жодної загрози відвантажено не менше 5 мільйонів тонн зерна. Але квоти були встановлені на рівні лише 1,2 млн. тонн.

Валовий збір зернових у 2008 році може сягнути 40 мільйонів тонн, а якщо „небесна канцелярія" допоможе поповнити запаси вологи у метровому шарі ґрунту у південних областях України - врожай може бути й більшим. Отже, якщо Україна зараз не активізує експорт зерна, особливо кукурудзи (а це зробити буде дуже складно з огляду на втрату ринків і строків для вигідного зовнішнього продажу), ми зіткнемося з проблемою приймання та розміщення зерна нового врожаю. Місткості для зберігання зерна у нас є на рівні 30 мільйонів тонн, обсяги нового врожаю разом з перехідними залишками можуть сягнути 48 мільйонів тонн. Якщо врахувати різке збільшення у цьому році очікуваного врожаю ріпаку (до 2.5 млн. тонн), до розміщення якого потрібен особливий підхід і надходження якого почнеться разом із ранніми колосовими культурами - проблем не оминути!

Втрати для виробників зерна в умовах такого квотування є значно більшими, ніж зиск від стримування цін для населення. Та й селяни, із кишень яких через обмеження експорту «вимиваються» чималі кошти, складають значну частку отого населення, з посиланням на інтереси якого здійснюються такі заходи. За деякими попередніми оцінками, збитки виробників зерна через стримування його експорту у 2007-08 рр. складають понад 6 млрд. гривень.

Нещодавно було заборонено експортувати насіння соняшнику і запроваджено обмеження на експорт соняшникової олії. Лобіюється рішення про запровадження обмеження експорту насіння ріпаку. Що робити селянину - переходити на сорго, інші культури, експорт яких не обмежується?

Рішення про запровадження тих чи інших обмежувальних заходів щодо експорту мотивуються бажанням стримати зростання цін. Але зростання цін в Україні абсолютно співпадає із світовою тенденцією, а у решті світу до таких заходів ставляться вкрай обережно та практично не застосовують. В Україні ж ми роками спостерігаємо вирішення проблем малозабезпечених людей переважно у містах за рахунок інших незаможних людей - сільських товаровиробників.

Мені більше імпонує досвід провідної у агарному відношенні держави світу - США. Там усе „танцює" від інтересів фермерів-зерновиробників, дії і політика усіх державних інституцій спрямовуються на забезпечення максимальних цін на зерно через забезпечення максимального попиту на нього у будь-який день і час (розвиток біопаливної промисловості - один із таких проявів і досягнень американців). Тому за такої політики ніколи не йшлося про будь-які обмеження експорту будь-якого зерна із США! Звичайно, щоб діяти так в Україні, де дуже великою є частка продовольства у „споживчому кошику", треба, очевидно, таки мати належні продовольчі запаси у Державі. Але що заважає це зробити протягом останніх років? Невже - прагнення селян мати максимальні доходи від продажу зерна, можливість отримання яких останні роки „дарує" їм світова ринкова кон'юнктура? Чому призначені для цього державні установи роками „хитрують-мудрують" як би дешевше закуповувати зерно до державних засік, а не скуповують його у товаровиробників у період його найбільшого накопичення у селян - під час збирання, і, безумовно, за ринковими (з урахуванням відкритого експорту) цінами?

Я вже казав і казатиму ще і ще раз - ми в Україні повинні на державному рівні раз і назавжди запровадити культ зерновиробника. Проголосити його інтереси первинними, якщо хочете - священними! Мати реально здійснювану довгострокову державну програму розвитку зернового виробництва. Бо зерно є базовим продуктом для усього харчування людини, забезпечення продовольчої безпеки Держави!"

З урахуванням цін, що складаються сьогодні на сільгосппродукцію, за умови ефективної організації процесів та залучення сучасних технологій, сільсько­госпо­дарське виробництво може бути дуже вигідним. Це робить аграрний сектор нашої країни надзвичайно привабливим для залучення інвестицій, зокрема інвестицій з-за кордону, досягнення його належного фінансування. Бо, за великим рахунком, основною проблемою такого недолугого стану нашого сільського господарства, зерновиробництва є безгрошів'я. Від нього - недотримання технологій, погане насіння, низькі врожаї... і так далі, по колу! Сьогодні саме ризики стримують активне надходження інвестицій в аграрну економіку. Обмеження на торгівлю, експорт чи переміщення зерна або хронічні проблеми з відшкодуванням податку на додану вартість відлякують від аграрного сектора України потенційних інвесторів - як внутрішніх, так і зовнішніх. Якщо все це прибрати - потужним потоком підуть до вітчизняного агропромислового комплексу національні та іноземні інвестиції, кредитні вливання.

Доцільним є використання позитивного світового досвіду, який сьогодні відкритий для всіх, хто хоче скористатися тими набутками, що є у наших зарубіжних партнерів. Потрібно також відмітити розвиток виставкового бізнесу, який представлений рядом виставок, зокрема однією із найпотужніших у сільському господарстві в Україні - ІнтерАГРО. Як зазначив у своєму виступі президент УАК Леонід Козаченко: „Проведення такої виставки дає нагоду нашим сільськогосподарським підприємствам отримати великий обсяг інформації для реалізації свого потенціалу. Виставка - це не просто демонстрація технологій та сучасної техніки, це місце проведення міжнародних форумів, на яких обговорюватимуться питання розвитку агробізнесу України".

Важливим є комплексно підходити до питання конкурентоспроможності аграрної продукції, і вона залежить не тільки від ціни, але також від якості товару, що в свою чергу визначається рівнем організації усіх технологічних процесів, кваліфікацією працівників і якістю менеджменту. Потрібно використовувати новітні технології, поширювати інновації. Проте це непросто зробити, коли практично всі аграрні галузі по черзі підпадають під жорстке адміністративне управління, не отримуючи належної норми прибутку.

Але найважливішим на сьогодні є визначення пріоритетів - чи потрібно адміністративно стримувати інфляцію і ріст цін на продовольство за рахунок селянина, чи краще дозволити ринку стимулювати нарощування виробництва? Чи не дешевше та ефективніше для країни боротися із бідністю шляхом надання субсидій малозабезпеченим та незахищеним верствам населення? Потрібно негайно шукати і знаходити відповіді на ці питання. У США, наприклад, де високий середній рівень доходів населення, суспільство і Держава не цураються застосування так званих food-stamp-ів (продовольчих марок, таких собі ерзац-грошей), яких щорічно випускається на суму понад 12 млрд. доларів США і які використовуються громадянами із недостатніми доходами для придбання будь-яких харчових продуктів, окрім алкоголю, навіть морозива. Такі марки випускаються як федеральним, так і урядами штатів. Американська держава не витягує гроші з кишень фермера для загальнодержавних програм, соціальної підтримки усього населення, а на нашій багатостраждальній землі практика вирішення за рахунок села багатьох проблем не перестає застосовуватися з 1928 року, коли розпочалася колективізація на селі.

Україна може і повинна годувати не тільки себе, але й зробити вагомий внесок у забезпечення продовольчої безпеки інших країн, Планети у цілому. І світове співтовариство, без сумніву, буде вдячне за це Україні. Але для цього усе українське суспільство, усі ті, хто причетний до аграрних справ країни, повинні об'єднати свої зусилля у наданні реального пріоритету розвитку сільського господарства та зрозуміти і серцем і розумом, що у багатстві Села - могутність Держави!